Тарас Прохасько: «Відкритість повинна бути дозованою, інакше вона втрачає сенс»

Такої маси народу книгарня «Є» не бачила від часів презентації «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. І наче карантин в країні оголосили, а на літературному вечорі – аншлаг. Тут, у теплі та тісняві, презентували підсумок десятирічного періоду творчості одного із стовпів українського літературного постмодернізму Тараса Прохаська збірку «БотакЄ».

Значна частина «БотакЄ» - це те, що уже було надруковане, а також речі ще не опубліковані, принаймні у книжковому форматі. Найцікавіше, що тексту із однойменною назвою у збірці немає.

 - Просто слово гарне, мені подобається, – пояснював присутнім Тарас Прохасько. – Воно є останньою відповіддю, коли інших відповідей вже не знаходиш. Оповідння ж з такою назвою було надруковане лише у антології прози Василя Габора. Воно було написане після тривалої перерви, що настала після книги «Інші дні Анни». Те оповідання відкрило мені новий спосіб письма, можливостей, вмінь і бачення літератури. «БотакЄ» – книга, яка складається з короткої прози, але вона укладається в суцільний ряд певного способу бачення, викладу, міркування. 10 років є в цій книжці. Це – логічне закінчення періоду.

– То у чому головна новизна книги?

– Час присутності читача у книжці впливає на те, як дія ця книга. Я є прихильником короткої прози, але коли ти собі живеш у грубому романі кілька днів, то цей час зовсім інакший, ніж три хвилини у новелці. Головна новизна книжки «БотакЄ» полягає у товстизні, в ній можна побути довше. І це вже буде інший вимір життя – бути у цій книжці. Очевидна слабість книжки – обмежене коло проблем, речей, питань, тем, які мене по-справжньому хвилюють, і до яких я вертаюся раз за разом, навіть того не помічаючи. Але навіть така слабина є новизною, бо ж щось таки вона демонструє.

– Більшість ваших текстів – це свого роду автобіографізм…

– Страшенно небезпечно підкрався колись Іздрик, написавши, що те, що я пишу, не є правдою, а лише правду досконало імітує. Не є ця книжка, і все, що я пишу аж таке до кінця відкрите. Відкритість повинна бути дозованою, інакше вона втрачає сенс. Маю ще ганебні таємниці, про які наразі не хочу розказувати, але, може, колись… Я зупинився на такому автобіографічному способі викладу, де йдеться про моє сприйняття світу, бо моєю єдиною надметою, як автора, є розказати про такі речі, які можливі з кожним, пропускаючи їх через себе. Я хотів би, щоб мій біографізм, моя історія зосереджувала читача не на тому, що я розказую, а на тому, що такий спосіб мислення про себе можливий і він є файним, є насолодою…

Одним з моїх надбажань, про які говорити наразі не хочеться, є написати текст так, щоб він посприяв мисленню читача про себе, своє життя, бабцю, своє місце, бо кожен з нас має таке «своє» місце…

– Як змінювався Прохасько протягом цього десятиліття і що буде далі?

– Я б хотів повернутися до подієвої літератури, писати більше про дію. Я багато думав і все, що думав – написав, тепер я старший і багато речей з’ясовано, тепер мені хочеться зауважувати барвисті вияви життя. Напевно, далі проза буде динамічнішою, сюжетнішою. Хоча найбільша сила для мене у літературі є у словосполученнях. Кілька слів разом є важливішими, ніж добре речення, плинний абзац. Керуюся таким законом: все, що може бути сказане – воно є. Тому єдиним моїм літературним прийомом є не боятися злучати слова, які видаються з зовсім різних частин життя, світу, мови…